Червона книга антифа

Вступ

Стас Маркєлов був видатним російським адвокатом-правозахисником і громадським активістом, який спеціалізувався на захисті прав людини, протидії ксенофобії та боротьбі з неонацизмом. Його важливість для антифашистського руху полягає у послідовній та безкомпромісній юридичній підтримці антифашистів та інших активістів, чиї права порушувалися з боку ультраправих та держави.

Маркєлов брався за гучні справи, зокрема представляв інтереси потерпілих у випадках, пов'язаних з порушеннями прав людини в Чечні (наприклад, був адвокатом родини Ельзи Кунгаєвої у справі офіцера Буданова), а також захищав лівих активістів, екологів, профспілкових діячів і білоруських опозиціонерів. Він був представником потерпілої сторони у справі вбитого антифашиста Алєксандра Рюхіна. 

Маркєлов поєднував ідеї прав людини та соціальної справедливості, а його переконання переростали у дії. Його активна громадянська діяльність зробила його символом опору політичному терору та ксенофобії. Станіслав Маркєлов та журналістка Анастасія Бабурова, яка висвітлювала проблеми неформальних молодіжних рухів, були застрелені в центрі Москви 19 січня 2009-го року невдовзі після прес-конференції у справі Буданова. Цей акт терору з боку ультраправих підкреслив небезпеку діяльності Маркєлова для російських реакціонерів. Його вбивство перетворило цю постать на символ готовності боротися проти дискримінації та за свободу людини, а день його загибелі відзначається активістами різних рухів як день пам'яті й заклику до боротьби проти насильства ультраправих.

Станіслав Маркєлов написав цей текст, в якому рішуче викриває ксенофобію, ієрархію та насильство, щоб донести свої міркування про необхідність прямої та безкомпромісної боротьби проти «коричневої чуми». Створення «живого фронту» протидії фашизму залишається гостро актуальним й сьогодні в умовах глобального зростання праворадикальних настроїв і агресії. 

Однак, розглядаючи важливість його внеску в антифашистський рух, не можна оминути увагою й критичну лінію, яка пронизує його роздуми про націоналізм. Маркєлов, виходячи з російського контексту метрополії, не лише відкидає великодержавний російський націоналізм, але й ставить на один щабель з ним національно-визвольні рухи інших народів. Така позиція, що абсолютизує інтернаціоналізм і ігнорує право на самовизначення та захист національної ідентичності від імперського гніту, відображає недоліки антифашистського дискурсу, сформованого в центрі російського колоніалізму, що прагне універсалізувати «проблему національності» як виключно «побутову та культурну», ігноруючи її політичний вимір та контекст колоніального минулого.

Українські міста почали наповнюватися молодими фашистами у вигляді реакції на російське вторгнення. Але вони та їхні старші наставники почали називати себе інакше: в основному «націоналістами», які паралельно з цим титулом хочуть загнати свою націю в авторитарную казарму своїх вождів, що сприяють існуванню цих структур, а відповідно й існуванню загонів власних ультраправих бойовиків. Текст Маркєлова досить актуальний для українського контексту, де реальний контроль над міськими просторами громад мають латентні фашисти, які чинять тиск як на своїх, правих, так і намагаються придушити нас — анархістів, не даючи спокійно жити й всім іншим.

Поки фашистські лідери будують собі політичні кар’єри та збагачуються за підтримки ручної бойової сили та терпимості нашого неоліберального режиму (як тут не згадати про підтримку російських неолібералів своїх місцевих неонацистів), ми публікуємо Маркєлова в перекладі українською, щоб закликати цим символічним текстом нашого читача подумати як можна протистояти потенційному маршу чорнорубашечників у вигляді натовпу безсовісних і ницих мерзот, які після антиімперіалістичної війни з Росією захочуть зробити в Україні Третій Рим, що буде душити своїм батогом вільні громади українців, які бажають жити без людиноненависництва. 

— Федя Акне

«Червона книга антифа»

«Набридли!» — антифа-рух виник саме з цього викрику, який лунає в голові у кожного перед тим, як вийти на вулицю. 

Набридли тим, що змушують жити за своїми тваринними правилами й не визнають свободи і автономії кого би то не було. 

Набридли  тим, що не знають іншої мови, крім сили та жорстокості, і, на відміну від минулих «гопників», намагаються виправдати своє насилля примітивними ідеями. 

Набридли спробами виявити чистоту крові, раси, наче люди перетворилися на собак і до якоїсь виставки очищають породи від дворняжок. 

Набридли любов'ю до історичних кровожерливих монстрів, що вже один раз занурили світ у криваве місиво. 

Головне — набридли тим, що не дають нормально жити. 

Вони називають себе по-різному: фашистами, расистами, нацистами, націонал-патріотами, але водночас усі вони відмовляються від людськості, надаючи перевагу носінню звіриного клейма належності до нацистської стаї. 

Добре, якби вони жили самі по нелюдським законам, будували один одному концтабори, влаштовували між собою етнічні чистки, проводили би нескінченні расові війни. Але основна небезпека в тому, що вони намагаються господарювати всюди та загнати усіх насильно стусанами до свого концтабору. 

Люди для них — це живий ресурс, людський матеріал, з якого вони хочуть виліплювати потвор на потіху своїм божевільним фюрерам і вурдалакстським ідеям чистоти крові.

Якщо їм самим не вистачило мізків, і вони віддали свою свободу та волю якимсь ідіотам, що звуть себе фюрерами, то до чого тут ми? Невже ми так само неоглядно віддамо своє життя та перетворимось на бидло, гарматне м’ясо? Невже наша доля гідна того, щоб ми просто стали рабами в їхній ієрархії?

Якщо організм опирається — значить він живий! Якщо суспільство бореться із фашизмом, то це живе суспільство, яке бороться не на життя, а на смерть. Воно виступає живим фронтом, на якому вирішується, чи будемо ми жити далі взагалі.

Нам є за що воювати, хоча б за право залишатися людьми, а не фашистами. Ми чудово розуміємо, що будь-які спроби піти на компроміс, перемовини та догоджати їм — означає заживо поховати себе та своє майбутнє.

Чуму випалювали відразу в чумних бараках разом з її мертвими носіями. Так треба було, щоб вижило все суспільство. Носії «коричневої чуми» перестають бути нормальними живими людьми, оскільки вони вже заражені смертельним вірусом фашизму.

Нам скажуть про гуманізм, але гуманізм — це захист людей, а не спроба приховати хворобу, щоб потім не у нас взагалі було часу та можливості боротися проти епідемії. 

Смертельну заразу зупиняють відразу, інакше потім не буде куди бігти від її носіїв, а замість фронту боротьби з нею нам залишиться  діяти тільки підпільно. Краще зараз вислухати звинувачення в антигуманізмі, ніж сперечатися про дієву тактику за дверима газових камер. 

Чому антифа? 

Рух антифа звинувачують у відсутності ідеології, а також у тому, що боротьба «проти» непродуктивна, а отже треба боротися «за». Дехто стверджує, що антифа — це лише форма протесту без якого-небудь позитивного змісту.

Це обман тих, хто звик розмірковувати, лежачи на дивані або балакати за нескінченними інтелігентськими круглими столами.

Усі великі ідеї виникали саме як «анти».

Ліберальні свободи виникли саме як антиклерикальні та антистанові (мається на увазі суспільні стани; прим. перекладача). Ідея боротьби за соціальні права виник з антикапіталістичного руху. Урешті-решт згадайте заповіді Священного Писання, які також усі побудовані на принципі «анти» ( «Не вбий», «Не вкради»... ).

Якщо фашистська ідеологія — це ідеологія скотини, то антифа будується на зворотніх принципах.

Фашисти кажуть про абсолютну ієрархію. У дійсності ж повинна бути абсолютна рівність між всіма людьми, причому не формальна на папері, як у лібералів, а реальна рівність вільних людей.

Уявлення фашистів про суспільство нагадує казарму, у той час як антифашисти вважають, що необхідна саме РІВНІСТЬ РІЗНИХ. Коли намагаються ввести рівність серед однакових, то все моментально перетворюється на колгосп тварин або чергу на убій. У таких ситуаціях раптом вилазять вожді, що бажають бути рівніше за всіх. Для фюрерів місце одне — у дурдомі, тому що бажання домінувати над іншими — це психічна хвороба.

Фашисти намагаються виявити чистоту крові та істинні раси, хоча у світі чистокровні народи залишились лише у джунглях Амазонки. Насправді, усі народи рівні, і кожен має право обирати свою національність за близькістю культури, мови і всього того, що йому або їй сподобається.

Проблеми нації поза політикою!

Питання національності стосуються тільки побуту, культури і звичаїв, усе інше — брехня і профанація національної приналежності.

Націоналізму може протистояти тільки інтернаціоналізм, але, як завжди, відмовляючись від радянського минулого, ми разом з водою викинули й дитину. А в національному питанні ми ще й втоптали каблуками цю дитину в багнюку. У Росії зараз немає іншої сили, що відверто відмовилась би від націонал-патріотичної демагогії і прийняла б ідеї інтернаціоналізму, крім руху антифа. 

Будь-яка фашистська структура, навіть сама мікроскопічна організація, не може обійтися без фюрер-принципу, без маленьких гітлерів, які командують останніми. 

Ми же кажемо: «Немає ніяких вождів!».

Існують тільки неформальні лідери, але їхнє лідерство ґрунтується не на тих чи інших над-ідеях і примусі кованим чоботом, а на добровільному виборі та повазі.

Фашисти стверджують про нескінченну расову війну — ми ж не бажаємо війни. Має місце тільки оборона власних прав і власних свобод.

Винні не нації! Першочергово винні ті, хто стравлюють нас з нашими сусідами, такими ж, як ми, нехай навіть вони говорять іншими мовами та сповідують іншу віру.

Чому рух?

Ми стільки разів обпікалися в партіях, офіційних структурах, занадто організованих спільнотах, що зрештою зрозуміли, що від будь-якої формальності треба бігти як від стихійного лиха. 

Антифа сильний саме як рух. Його неможливо знищити, оскільки рух не має структури. Спроба насильно зупинити одного антифа лише призведе до заміни його багатьма.

У русі немає що знищувати, тому його неможливо зупинити. Він може лише самостійно засохнути, коли в ньому зникне потреба.

Будь-яка організація провокує її членів гризтися за владу та систему членства, підлеглість, чіткі ідеологічні рамки. Кожна з цих ознак організації означає смерть руху.

Антифа не аполітичний, він — антиполітичний.

Політика — це боротьба за владу, вскарабкування по головам один одного, щоб дорватися до вершини влади.

У політиків нема ідей — у них лише бажання.

У політиків немає принципів, окрім самолюбства, жадоби до влади та самозбагачення.

Ідейна боротьба відбувається «на вулицях» і той, хто «візьме» вулиці, вирішуватиме, що буде далі зі всім суспільством. Самі принципові питання вирішуються на цій війні.

Її фронт дуже чіткий. Він проходить по лінії «підкорення чи свобода», «влада чи рівність», «насилля чи автономія», і нічиєї в цій війні бути не може.

Війна давно перестала бути молодіжною, молодь за рахунок своєї мобільності перша виходить на бій, але питання, що вирішуються в цих боях, впливають на всіх.

Тільки нацистські фюрери пускають своїх молодіжних карланів, як гарматне м'ясо, бажаючи загартувати їх кров'ю та насиллям. Вони не рахують трупи, для них людина — це витратний матеріал у реалізації вождистських амбіцій або шизофренічних ідей.

Коли всі рівні, спроба заховатися за спинами інших виглядає як злочин.

Рівність передбачає братерство та сестринство, без яких рух для кожного втрачає сенс.

Заради братерства та сестрниства, власне, кожен і пішов на цей фронт. 

Чому розвелося стільки фашистів? 

Не треба згадувати Велику Вітчизняну, наші діди та батьки вже зробили своє діло.

Те, що відбувається сьогодні — це плювок на їхні могили, а те, що робимо ми — захист честі своїх пращурів.

Вони дивилися на нацистів через приціл і не намагались вести з ними зрадницьких перемовин чи представляти нелюдей як «поміркованих патріотів». Велика Вітчизняна була по праву світовою і з обох боків були люди різних національностей. Як разом з нами проти ворога воювали союзники, так і в нас були свої зрадники.

Нічого не змінилось. Тільки зараз пособники нацистів страшніші за тих, хто був тоді. На війні багато хто йшов на зраду через полон чи загрозу смерті. Сучасним зрадникам свого народу ніхто не погрожував. Вони пішли на службу до фашистів самі. Вони захотіли одягнути на себе свастику, як клеймо на скотину.

Фашизм не з’являється просто так: у ХХ сторіччі це була образа Німеччини та Італії на наслідки жахів війни і суспільне приниження.

Ліберали відкривали двері фашистам, а потім ставали першими колабораціоністами. Сталіністи розколювали лівий антифашистський фронт і показували всьому світу, як погано бути червоним.

Нічого не змінилось. Зараз вони грають ту саму гидку роль.

Основна маса фашистів — це діти ліберально-демократичного жаху 90-х років, який чомусь назвали реформами. В їхніх батьків відбирали роботу, задарма продавали підприємства, на яких ті чесно працювали довгі десятиліття. Їхні сім'ї кидали у злидні, у самих лишали різних перспектив, говорячи, що хороша освіта, робота та кар'єра доступні лише для дітей сімей «нових руських», злодіїв та іншої олігархічної наволочі. Їм ледь чи не насильно вбивали в голови, що будь-яких соціальний протест, зокрема за отримання власної гідної платні — це підтримка червоно-коричневих і виступ проти демократії.

Вони вивчили ліберальну пропаганду на зубок і стали фашистами. А тепер ліберальна інтелігенція кричить: «Звідки в нас така небезпека?».

Можливо, краще би вчасно звернули увагу на небезпеку від тих, хто їздить на «Мерседесах», катається на яхтах, програючи безхмарні суми в казино та спускаючи на футбольні клуби вкрадені в нас гроші?

Звісно, набагато вигідніше направляти обуреність дітей робітничих кварталів на біженців чи гастарбайтерів, що втекли до нас зі своєї батьківщини через війни та зубожіння. Нападати на них безпечно для багатих. Переведення уваги з причин на поверхневі наслідки дозволяє багатіями грабувати нас далі, у той час як інтелігенція продовжує нескінченно кричати про фашистську загрозу.

Ліберальний жах 90-х перегрів суспільство, і ця напруга виплескується або у вигляді палаючих «Мерседесів», або у вигляді погромів на ринках. Влада хоче, щоб ми перебили один одного, а вони продовжували жити за наш рахунок.

Подивіться, чи зачепили нацисти-бонхеди під час своїх численних погромів та «стрибків» хоча б одного мафіозі чи хоч одного бандита? Їхній рівень — це продавці насіння на вулиці та двірники-гастарбайтери. Ні, щоб самим піти у двірники та таким чином вирішити проблему нелегальної міграції. Фашисти та бандити — перші друзі, останні використовують бритих тупих хлопчиків як примітивну найману силу. То одна мафія, припустимо вірменська, замовляє «очистити» ринок від азербайджанців, і скінхеди влаштовують акт расової війни, нападаючи на торговців, то азербайджанська мафія навпаки «замовляє» вірменську. Нацистські фюрери ділять гроші та сміються над рядовими тупоголовими фашиками, що уявляють себе героями арійських війн.

Фашистський рух добре вписався в систему мафіозних кланів Росії, він вигідний владі як перешкода будь-яким соціальним протестам. А ліберали, спровокувавши фашизм, продовжують кричати: «Як зупинити неподобство?» — і самі тихо сповзають до націонал-патріотів.

Хочете перевірити, запитайте в них, чи вважають вони себе патріотами? 

Усі підряд завиють у патріотичному запалі. Від самого слова «інтернаціоналізм» їм стає зле. Так нехай залишаються зі своїм патріотизмом. Що далі від них, то краще, а то знову влаштують економічний жах і спровокують появу нових фашистських орд.

Чому ми не патріоти? 

Великий російський класик Лєев Толстой у своїй статті «Патріотизм чи мир?» прямо сказав: «Якщо хочеш знищити війну, знищ патріотизм».

Йому вистачило сміливості це сказати. У нас же державний патріотизм став офіційною ідеологією, і всі тільки й роблять, що складають клятви в любові до Батьківщини. Звісно, вони її люблять. Вони її люблять, як доярка — корову. Стільки вони років грабували нашу країну, що було б дивно не любити таке джерело халявного багатства.

Любов до Батьківщини — справа особиста, і некультурно робити з цього видовище. Як ніхто не вішає на політичні знамена любов до батьків, дівчини чи до рідного дому. Виголошувати це в кожному кутку — це значить спекулювати найкращими почуттями людей. Під маркою патріотизму можна чинити будь-яке злодіяння, прикриваючись самими світлими ідеалами.

І не важливо, якої національності цей патріотизм, рано чи пізно він призведе до взаємних претензій із сусідами, а потім і до розпалювання міжнародної ненависті. Немає народів, що жили поруч один з одним і жодного разу між собою не воювали. Претензії можна висувати один одному до нескінченності.

Немає ні хороших, ні поганих національностей, причетність до них взагалі не повинна впливати на життя людей. 

Націоналісти відтворюють первісні інстинкти близькості зі своїм плем’ям і ворожнечі до сусідів. Вони забувають, що ми вже вийшли зі стану дикості.

Із розвалом Союзу хвиля національної істерії оволоділа майже всіма республіками. Це означає, що робота в нас є скрізь, що жоден із націоналізмів не повинен залишитися без відсічі. Вони всі небезпечні: що російський великодержавний, який розполохав увесь світ так, що в нас не лишилося друзів; що кавказькі сепаратисти та ваххабіти — «люди зі скляними очима», релігійні фанатики, які вірять навіть не Корану, а тільки наказам польових командирів; що українські бандерівці, які незадоволені всіма національними сусідами; що білоруські нацдеми, які намагаються впровадити національні принципи там, де їх зроду не було. Вони можуть бути більш-менш радикальними, агресивними чи неагресивними, парламентсько-імпозантними чи вулично-бидлуватими, але небезпечні вони завжди. Протистояння їм має бути сорозмірним їхній загрозі, але протистояти необхідно, тому що зараза націоналізму виходить за межі політики, вона прищеплюється у свідомість людей як хвороба.

Ця хвороба прикривається гарними лозунгами національного відродження, які тут же перетворюються на звинувачення інших. 

Усе починається з хороводів, а закінчується етнічними чистками.

Національні хороводи повинні танцюватися вдома або в чистому полі, а не на політичних підмостках.

Немає хороших націоналістів, є більш або менш небезпечні вороги.

Немає чесних патріотів, є ті, хто обманюють себе, і ті, хто обманюють інших.

Немає національності в політиці, є бажання влади забезпечити свою безкарність. 

Чому фронт? 

Сама серйозна дискусія — це дискусія про методи. 

Пацифізм — це дуже добре, коли він не переходить в умиротворення. З нацистською Німеччиною так уже раз обпеклись.

Пацифізм треба, він дає моральну перевагу, він зупиняє від сліпої помсти і знімає непотрібну лють. Ті, хто обирають пацифізм, зазвичай краще забезпечують інформаційну та ідейну допомогу руху. Пацифізм був і, напевно, буде однією із самих серйозних елементів в ідеології антифа. Коли конкретні ближні цілі виконаються, пацифізм, мабуть, видасться домінуючим, якщо не єдиним принципом усіх дій. 

Але поки що антифа залишаються тими, хто приймає удар, прикриваючи всіх своєю спиною.

Якщо б антифа не стримували фашистську хвилю, то першими жертвами виявились би молодь, мігранти, соціальні активісти, в потім — абсолютно всі.

Уже зараз видно, що активістів недостатньо, хоча з кожним днем їх стає все більше. Але нацистська хвиля шириться, і, як будь-яку стихію, що вирвалася у світ, її складно зупинити.

Антифа використовують всі методи, але нацисти розуміють тільки силу. На жаль, звірям безкорисно читати мораль, а з канібалами неможливо домовитися. Вірус фашизму близький до хвороби, а під час лікування лікарі не завжди використовують приємні пілюлі.

Ніхто не збирається ставати таким, як вони. Питання не в насильстві і тим паче не в убивствах, а в стриманні.

Фронт — це лише видима частина боротьби. Боротьба помітна для суспільства, вона на слуху, навіть якщо ніхто нічого не знає про її учасників.

Фронт передбачає мобілізацію, але на фронті відбувається виключно боротьба. Позитивна діяльність ведеться в тилу. Вона слугує причиною створення можливостей тимчасово чи назавжди позбутися монстрів війни, ієрархії та примусу. Створення сквотів, комун, альтернативних медіа просторів, лібертарних проєктів самого різного роду — це і є наш тил.

Тил важливіший за фронт.

Він забезпечує нас майбутнім. Найголовніше — він дає нам абсолютну впевненість у своїй правоті.

Власне, усе протистояння і ведеться для того, щоб можна було спокійно і безпечно існувати на цих звільнених територіях і звільняти себе від насильства, яке нав'язується суспільству.

На відміну від фронту діяльність у тилу ніколи не афішується і не рекламується, хоча б із почуття безпеки і необхідності збереження позитивних паростків свободи.

Але, на жаль, якщо не буде цього фронту, то замість автономних осередків зможе виникнути тільки підпілля.

Просто лінія фронту увірветься в твій дім.

Чому ми? 

Більше нікому.

Ліберали, які породили фашизм, здатні тільки на пустопорожні розмови і ностальгію за проклятими дев'яностими. Видно, загальне зубожіння, влада мафії, чеченські війни, танки на вулицях, стрілянина по власному Парламенту і штучний поділ людей кордонами викликають у них ностальгічні почуття. Сподіваюся, їхній час минув назавжди.

Лібералізм — релігія злодіїв. Оголосивши про свободу, вони тут же побажали собі свободи грабувати і почали мріяти про Піночета. Наші свободи були формальними, а безправ'я і злидні більш ніж реальними.

Менша частина лібералів, перейшовши на позиції поміркованих соціал-демократів, поступово наблизиться до нас, за що їм честь і хвала. Але це абсолютна меншість. Більшість демократів опустяться в патріотичне болото, куди багато хто з них готовий кинутися вже зараз. Заважає необхідність зберігати обличчя перед Заходом і почуття гидливості. Але вже зараз вони спокійно дивляться на імперську ганчірку і готові з націонал-патріотами стояти в одному ряду. Чи довго їм до повної любви до фашизму?

Сталіністи або вмирають у маразмі, або свідомо відходять від будь-якої боротьби, як це зробило керівництво АКМ, СКМ та інших молодіжних комуністичних масовок. Вони самі оголосили себе червоними дезертирами, і ставлення до них може бути тільки як до дезертирів. Якщо людина в молодості хоче ставати сталіністським маразматиком, то нехай відразу бальзамує свої мізки і лягає відпочивати в мавзолей разом зі своїм вождем.

Нацболи, які увійшли в радикальний раж, готові приєднатися до кого завгодно, аби було більше епатажу та екстремізму. Вони встигли побувати націоналістами, більшовиками, сьогодні ходять в одному ряду з демократами. Залишилося, напевно, стати настільки ж безкомпромісними путінцями. Їхній фюрер схожий на цапа-провокатора, який заманює молодь тріском промов у в'язниці, зони і під ОМОНівські кийки. Навіть у своєму екстремізмі вони герої вчорашніх днів, які сьогодні перетворилися на екзотичну собачку на повідку «Другой России». Нацболи просто нецікаві, як і нецікава малолітня серпанкова панночка, яка вимагає чогось радикальнішого.

Абсолютно всі грають у патріотизм, влаштовуючи змагання, хто з них швидше залюбить Батьківщину до смерті. Від криків «Велика Росія!» і «Держава» жити краще не стає, зате горлопани набирають собі очки за рахунок патріотичної тріскотні. І чим більше вони кричать про велич, тим слабкішою стає країна. Так уже було в Сербії, де Мілошевич оголосив державною метою велику Сербію, і від держави почала відвалюватися земля за землею.

Тепер велика держава — це мало не офіційне гасло нашої країни. І що нас чекає? Повтор розвалу під крики про велич?

Влада не тільки не вчиться на чужому досвіді, вона із задоволенням повторює помилки інших, ставлячи патріотичні експерименти, чиїми жертвами стає свій ж народ.

У нас немає союзників, крім тих, хто сам захоче до нас приєднатися.

Ми відкриті всім, якщо вони не намагатимуться нав'язати нам свої доктрини або стравити з іншими.

Коли національні діаспори мріють перегризтися одна з одною, то це їхня брудна справа, і на їхню гризню ми можемо дивитися тільки з презирством і обуренням. Якщо вони готові бути рівними серед рівних, то нехай стають пліч-о-пліч. Нам нема чого ділити, але є від чого спільно захищатися.

Якщо політики, правозахисники, журналісти готові запропонувати допомогу, то ми приймаємо її із задоволенням, аби тільки нас не використовували в політичних цілях.

Політики окремо, реальне життя окремо.

Ми живемо в реальності і повинні захищати в ній свою свободу.

Чому небезпечні саме фашисти?

«Доброзичливці», які міркують у своїх кабінетах або заховалися за комп'ютерним монітором, люблять кидати красиві фрази, що «головний ворог — не фашисти, він у Кремлі»,«якщо ми будемо боротися з ними їхніми методами, ми станемо схожими на них», «треба виховувати суспільство, а не влаштовувати боротьбу» та іншу маячню, від дурниць якої навіть гоголівський Манілов зів'янув би.

Найлегше виправдовувати своє боягузтво високими глобальними цілями і рівно нічого не робити для їх досягнення. Можна до нескінченності сперечатися про правильність трактування цитат класиків або метати дротики в портрет президента, але з людьми, які цим займаються, нудно навіть розмовляти. Це сектанти або професійні демагоги, які почуваються безпечно в гуртку таких самих хворих людей.

На жаль, пізно все звалювати на Кремль. Націоналістичний рух вирвався з-під опіки влади, як мутанти з лабораторій у фільмах жахів. Влада вже не справляється з ними. Їй вистачило того, що вона розгромила верхівкові офіційні організації. Хоча саме вони й становили найменшу небезпеку. Сьогодні звір вирвався з кліток на волю, ще й заразився сказом.

Можновладці стримуються прагненням до накопичення багатств, необхідністю зберігати суспільство як постійну базу для власного процвітання.

Нацисти не стримуються нічим, навіть звичайними людськими цінностями. Вони давно перетворилися на звірів і ставлення до них має бути таким самим.

Так, саме влада винна в появі нових фашистських банд. Але ці діти соціального безправ'я і тупої державної пропаганди вже давно стали страшнішими за владу і несуть основну небезпеку.

Чому спротив починається саме зараз? 

Ми ніколи не опустимося до їхнього рівня і не діятимемо методом погромів, не полюватимемо за слабкими та не будемо займатися масовим залякуванням.

Ми маємо бути розумнішими за них, щоб повністю їх знищити.

Ошуканим — роз'яснювати, відморозкам — бити по руках і не тільки, а фюрерів — нейтралізовувати настільки швидко та масштабно, наскільки тільки можна.

Нацистська система вербування, провокацій і підготовки своїх кланів має розвалитися, і для цього недостатньо лише освіти, просвітництва та іншої мирної системної роботи.

Війна йде скрізь, на всіх фронтах, а про посили «доброзичливців» можна забути. Вони зайві на цій війні.

Інформаційний фронт — це один із найважливіших, але будь-який інший, наприклад, соціальний або екологічний та інші фронти не менш значущі в опорі.

Зараз уже пізно запитувати: «Чому я повинен протистояти їм?». Зараз уже необхідно відстоювати своє право залишатися людиною, інакше завтра відстоювати буде нічого.

Слабкі скажуть, що фашизм неможливо до кінця перемогти, він відродиться, як сталося після перемоги наших дідів у 45-му.

Ми ж скажемо, що його треба перемагати постійно, інакше він уже ніколи не дасть нічому і нікому відродитися.

 

Переклав: Федя Акне
Відредагував: Денис Хромий