Анна Штайнер. Активістки анархо-індивідуалістичного руху: вільні жінки Прекрасної Епохи

У працях, що простежують походження феміністського руху, постаті анархо-індивідуалісток початку XX століття практично не згадуються. Можливо, виступаючи проти парламентської системи і найманої праці, вони трималися осторонь від боротьби, яку вели феміністки Прекрасної епохи за здобуття права голосу і поліпшення умов праці жінок. За винятком статей, опублікованих у лібертарній пресі, і кількох нині забутих брошур, ці постаті залишили невеличку письмову спадщину.

Бувши ані реформістками, ані революціонерками, ці жінки, по суті, заперечували панівні соціокультурні норми за допомогою практики вільних і часто поліаморних союзів, участі в діяльності громадського життя й організацій просторів практики альтернативної педагогікі і, зрештою, активної пропаганди контрацепції й абортів, що ріднило їх із неомальтузіанськими активістками. Згадуючи про їхні долі та твори, ми хотіли би зробити трохи більш видимими цих «аутсайдерок», які бажали, не покладаючись на гіпотетичне світле майбутнє, жити вільно тут і зараз.

Індивідуалістичний анархізм: визвольна течія

Заперечення робітнизму*

Під кінець 1890-х років у Франції всередині анархізму виникає індивідуалістська течія. На відміну від анархо-комуністів, а також анархо-синдикалістів, тобто тих, хто мріє про повстання і покладає всі свої надії на загальний страйк, індивідуалістська течія характеризується перевогою індивідуального визволення над колективним. Анархо-індивідуалісти та анархо-індивідуалістки не довіряють будь-яким революційним прагненням, почасти через те, що, на їхню думку, вони приречені на провал (принаймні в найближчому майбутньому). Із цієї причини вони відмовляються від ідеї принесення теперішьного покоління в жертву заради майбутнього:

«Індивідуалісти — революціонери, але вони не вірять у революцію. Не вірити в неї не означає заперечувати її можливість. Це було б абсурдно. Ми лише заперечуємо, що революція ймовірна в найближчому майбутньому. Крім того, якби революція сталася зараз, навіть якби вона була успішна, її новаторська цінність була би мінімальною [...]. До революції ще далеко. Розуміючи, що насолода радістю життя належить Теперішньому моментові, ми вважаємо безглуздим витрачати свої сили заради майбутнього» [1].

Ця невідкладна необхідність жити тут і зараз постулюється і на сторінках журналу «Анархія» — виданні анархо-індивідуалістів та анархо-індивідуалісток:

«Життя, все життя протікає в теперішньому моменті. Чекати — значить втрачати саме життя» [2]. 

Але їхня відмова наближати революцію також ґрунтується на впевненості в тому, що вона не зможе створити кращий світ за нинішнього інтелектуально-духовного стану людей:

«Ми завжди говорили, що голосувати марно, що займатися революцією марно, що вступати до профспілки марно, доки люди залишаються такими, якими вони є. Здійснити революцію у самому собі, звільнитися від упереджень, сформувати свідомих особистостей — у цьому полягає справжня справа анархії»[3].

Як можна побачити, вони дають песимістичну оцінку стану відчуження, в якому перебувають маси і які чинять мало опору, багато народжують і надмірно вживають алкоголь і тютюн.

Їхня критика робітничного руху досить сувора. Вони звинувачують революціонерів і профспілкових діячів у поклонінні фігурі робітника, який вони уявляють за образом Епіналя: здоровим, енергійним і гордим. Уявленню про спокутного трударя, який сприймається як дійсний суб'єкт історії, вони протиставляють образ «жалюгідного стада» [4], покірливість якого підтверджує тезу про добровільне рабство, про яке писав Ла Боесі. Вважаючи, що гноблення продовжується і підтримується тільки завдяки вірі пригноблених у систему і співучасті пригноблених у її відтворенні, вони переконані, що боротьба з внутрішніми тиранами має супроводжувати боротьбу з тиранами зовнішніми:

«Найсуворіший ворог, з яким потрібно боротися, — всередині тебе, у твоєму внутрішньому світі, повного забобонів і догм. Цей ворог завжди один, але він ховається за різними масками: Бог, Країна, Сім'я, Власність. Загальна назва цього ворога Влада, перед якою схиляються всі тіла і всі уми» [5].

Саме це бажання внести раціональність в усі аспекти повсякденного життя приведе їх до реабілітації задоволення, засудження сексуальних репресій та інституту шлюбу, а також до того, щоб зробити звільнення жінок умовою звільнення всіх. Твердо вважаючи, що соціальне звільнення неможливе без індивідуального, анархо-індивідуаліст та анархо-індивідуалістка слідує шляхом «просвітника-практика», згідно з класифікацією, запропонованою Ґаетано Манфредонією [6], тобто активістом та активісткою, які, на відміну від інших активістів і активісток або синдикалістів, не вважають революцію ані можливою, ані бажаною, якщо їй не передує еволюція внутрішнього світу людини.

Від народних університетів до практики публічних дебатів

Така концепція боротьби привела анархо-індивідуалістів та анархо-індивідуалісток до участі в експерименті організації народних університетів, ідея яких з'явилася у контексті «справи Дрейфуса» з ініціативи Жоржа Дерма, друкаря з анархістськими поглядами, та Ґабріеля Сеаля, професора філософії в Сорбонні. За вельми скромний членський внесок учасники та учасниці мали доступ до бібліотеки, мовних курсів, юридичних консультацій і могли відвідувати лекції кілька вечорів на тиждень. У період з 1899 по 1908 рік по всій Франції відкрилося двісті тридцять «народних університетів», які залучали десятки тисяч слухачів. Методи роботи універсітетів дещо відрізнялися, але принцип був один і той самий: вивести інтелектуалів у народ і дати кожному доступ до культури. Лектори-волонтери та волонтерки, студенти і студентки, журналісти і журналістки, вчителі та вчительки середніх шкіл і, рідше, викладачі та викладачки університетів вели всі предмети і дисципліни, при цьому мало піклуючись про загальну програму. Один вечір міг бути присвячений сучасній поезії або єгипетському мистецтву, а інший — астрономії або телефонії. Водночас оратори не завжди володіли на достатньому рівні своїм предметом, а аудиторія часто не мала базової підготовки, необхідної для розуміння змісту виступів. У зв'язку з цим інтелектуали та інтелектуалки остерігалися випадків незграбної популяризації, а активісти та активістки  боялися, що народні університети перетворяться на тренувальний майданчик для  молодих інтелектуалів та інтелектуалок, які були радше амбітними [7], аніж безкорисливих.

Саме цей страх змусив анархо-індивідуалістів Лібертада і Параф-Жаваля зайнятися організацією народних дебатів, які були більш лібертарними за своєю діяльністю. Перші майданчики для проведення конференцій і дебатів з'явилися в районах Менільмонтан і Монмартр, потім у передмістях і навіть у провінціях. З огляду на успіх цих ініціатив, кілька паризьких індивідуалістів вирішили заснувати часопис, щоб сприяти розповсюдженню ідей та обміну досвідом серед різних груп. У квітні 1905 року вийшов перший номер тижневика «Анархія».

«Ця газета, — писалося в редакційній статті, — прагне стати точкою дотику між усіма, хто живе як анархісти у світі, де єдиний справжній авторитет — це авторитет досвіду і вільного дослідження».

Випущена накладом у шість тисяч примірників, газета швидко стала найвпливовішим виданням індивідуалістів та індивідуалісток, надавши нову популярність цьому рухові, який до того часу був змушений вислювлювати свої думки на сторінках колонок різноманітних ліибертарних видань. Газета виходила регулярно з 1905 по 1914 рік і мала велику кількість передплатників у провінціях.

Життєві траєкторії активістів та активісток

Діти першої хвилі демократизації освіти

Переважна більшість анархо-індивідуалістів та анархо-індивідуалісток, які брали участь у народних дебатах і асоціювали себе з анархізмом, були молодими паризькими робітниками і робітницями, народженими в провінціях між 1880 і 1890 роками. Вони рано покинули школу у свої дванадцять-тринадцять років і болісно переживали ранній контакт зі світом найманої праці. Багато хто з них вступав до профспілок і брав участь у соціальних протестах, які жорстоко придушувалися і були приречені на провал, що унаслідок назавжди похитнуло їхню впевненість в дієвості масових дій. Відірвані від школи, де вони часто наполегливо вчилися, але де вони не могли задовольнитися лише базовими знаннями, майбутні прибічники та прибічниці анархо-індивідуалізму не могли ототожнити себе з тим соціальним класом, до якого їх зараховують. Вони провели в школі більше часу, ніж їхні батьки, які були робітниками або селянами, які лише знали грамоту, не маючи жодних перспектив для соціальної мобільності. У суспільстві, де становище робітників поліпшувалося дуже повільно, вони були позбавлені будь-якої можливості для особистісного зростання. Так їхня доля втілює спостереження, зроблені Віктором Кибальчичем, який в майбутньому візьме собі псевдонім Віктор Серж, в одному із випусків «Анархії»:

«Що означає жити для анархіста? Це означає вільно працювати, вільно любити, з кожним днем дедалі більше пізнавати чудеса життя... Ми хочемо отримати від життя все. Однак знаєте, що нам пропонують натомість? Одинадцять, дванадцять чи тринадцять годин праці на день, щоб добути хліб насущний. І яка ж ця праця за такі копійки?! Вона монотонна і бездумна, де ти постійно знаходишься під авторитарним управлінням і вимушений працювати в принизливих і брудних умовах. Саме така праця утримує наше життя в сірості бідних кварталів» [8].

Бажання вирватися з принизливих умов змушувало деяких з анархістів та анархісток вдаватися до нелегального способу життя, який вони вважали підривною практикою і засобом виживання поза найманою працею. Багато хто займався підробкою грошей, крадіжками і естампажем, що часто призводило до тюремного ув'язнення або каторжних робіт. Піком цієї нелегальної діяльності стала серія кривавих затримань 1912 року після «справи Бонно». Один із героїв цієї трагічної епопеї, Октав Гарн'є, повторює слова Віктора Сержа у своїх мемуарах, знайдених поліцією на місці його страти:

«Саме через те, що я не бажав жити життям нинішнього суспільства і не хотів чекати на смерть, щоб жити, я захищався від своїх гнобителів усіма доступними мені засобами» [9].

Незалежно від того, були вони прихильниками чи противниками порушення закону, індивідуалісти, щоб жити як анархісти тут і зараз, а не через сто років, як закликав їх Лібертад, насамперед віддавали перевагу шляху соціальних експериментів. Вони створювали житлові та трудові колективи, намагалися обмежити своє споживання, відмовившись від шкідливих чи непотрібних продуктів, носили менш стриманий одяг, практикували нудизм, обстоювали сексуальну свободу та заводили лише тих дітей, яких справді бажали мати. Прагнення до іншого способу життя проявлялося і в таких практиках, як недільні прогулянки в сільській місцевості навколо Парижа і відпочинок у Шательйоні, на морському курорті на південь від Ла-Рошелі, де вони збиралися щоліта за ініціативою Анни Мае, співзасновниці «Анархії», щоб зробити з «цього чудового піщаного пляжу місце вільного від забобонів товаришування, куди буржуа не втрутяться, оскільки ми їм не дозволимо» [10].

Значущість жінок для анархістського руху

Багато жінок приєднувалися до індивідуалістів і брали участь у народних дебатах. Важко назвати точні цифри, оскільки анархісти вочевидь не вели реєстр учасників та учасниць: вони створювали вільне співтовариство з мінливими кордонами. Однак усі поліцейські звіти свідчать про присутність жінок на зібраннях (що іноді дивувало поліцейських), а на знімках, зроблених під час недільних прогулянок самими індивідуалістами, жінок справді багато. Майже всі вони були молодими провінціалками зі скромних родин, які приїхали до Парижа до двадцяти років. Деякі з них отримали атестати про середню освіту і вважали себе вчителями за професією. Утім, вони рідко проходили виснажливий процес викладання за заміщенням з його тривалими перервами без оплати, що було на той час уготовано тим, хто не склав іспит і не потрапив до педагогічного університету. Щоб заробити на життя, вони вдавалися до рукоділля або низькокваліфікованої офісної роботи. Молодим жінкам, яким успіхи в навчанні та наполеглива праця так і не допомогли вибратися зі злиднів, подобався індивідуалістський підхід, що відокремлював їх від поглядів синдикалістів і пропонував їм перспективу негайного звільнення. Деякі з них стали постійними або нерегулярними авторками анархістських публікацій, їздили в лекційні тури на запрошення провінційних лібертарних груп і писали памфлети, що здобували широку популярність.

Інші жінки, які володіли меншим культурним капіталом, залишили після себе мало творчої спадщини і фігурують тільки в поліцейських звітах, протоколах арештів і обшуків. Вони працювали служницями, прачками, офіціантками, швачками або намагалися уникнути системи найманої праці, займаючись торгівлею трикотажем на ринках. Занурюючись у середовище, вони, як правило, вступали в тривалі або нетривалі стосунки з компаньйонами, інколи з кількома одночасно, зазвичай відмовляючись від шлюбу та захищаючи себе від небажаних пологів. Деякі, як Анна Мае, настільки не дозволяли державі втручатися в їхнє особисте життя, що навіть відмовлялися реєструвати своїх дітей. Прагнучи жити як анархісти тут і зараз, не влаштовуючись на роботу, вони експериментували з суспільним життям і намагалися по-іншому виховувати своїх дітей, розмірковуючи про  відкриті для всіх альтернативні освітні структури, тим самим реалізуючи покликання вчителя поза світською та конгрегаційною моделями, які вони заперечували. Вони брали участь у демонстраціях і зіткненнях між індивідуалістами та їхніми політичними опонентами або поліцією. Нарешті, деякі з них займалися незаконною діяльністю, наприклад випуском фальшивих грошей або грабіжами і крадіжками зі зломом.

Бунтарки та активні пропагандистки: найяскравіші представниці

Ріретт Метржан: бунтівна юначка

Одна з найвідоміших фігур цього руху — це Ріретт Метржан, яка після справи Бонно, в якій вона була замішана, поділилася своїми спогадами з однією з найбільших щоденних газет того часу. Вона народилася в Коррезі 1887 року, відвідувала початкову школу і збиралася стати вчителькою, але смерть батька змусила її відмовитися від своїх планів. У шістнадцять років вона втекла до Парижа, щоб уникнути шлюбу, який намагалася нав'язати їй сім'я. Вона працювала швачкою, але завжди продовжувала розвиватися інтелектуально. Не бажаючи замикатися в середовищі робітничого класу, вона відвідувала Сорбонну і народні університети, де познайомилася з анархісто-індивідуалістами, заявдяки яким вона почала брати участь в народних дебатах Лібертада і його послідовників. Саме відмова від класових і ґендерних приписів і значень, які нав'язуються особистості, приваблювали цю вчительку із селянської сім'ї, вимушену займатися ручною працею. Завагітнівши незабаром після приїзду до Парижа, вона вийшла заміж за робітника, який відвідував «дебати», і народила від нього двох дітей з різницею в десять місяців. Її другій доньці не було ще й року, коли вона пішла від чоловіка, з яким їй не вистачало інтелектуального спілкування, до «теоретика» руху, студента-медика, який вів наукову колонку в анархістському журналі. Із ним вона стала активісткою, беручи участь у всіх демонстраціях, які відвідували індивідуалісти. Протягом кількох місяців після смерті Лібертада вони разом керували газетою «Анархія», а потім вирушили в тривалу подорож, яка привела їх до Італії та Алжиру. Після повернення в Париж пара розлучилася, і Ріретт стала супутницею Віктора Кибальчича, молодого анархо-індивідуаліста російського походження, вже відомого своїми статтями. Разом із ним вона знову опинилася на чолі індивідуалістського видання, тоді як дебати про ілегалізм розкололи рух. Бувши головною у виданні «Анархія», вона була звинувачена у злочинній змові після серії затримань, через що провела рік у попередньому ув'язненні до остаточного виправдання. Після звільнення з в'язниці вона дистанціювалася від індивідуалістичного руху, засудивши його іллегалістську діяльність, ставши більш стриманою в політичних поглядах. У роки після Першої світової війни вона стала коректоркою, вступила до профспілки коректорів, але зберегла тісні зв'язки з лібертарним рухом. 

Анна Мае та Емілі Ламотт: боротьба за альтернативні методи навчання

Анна Мае народилася 1881 року в регіоні Атлантичній Луарі у Франції і стала учасницею «народних дебатів» у 1903 році, невдовзі після приїзду до Парижа. Разом із Лібертадом вона видавала газету «Анархія», а її сестра Армандіна, шкільна вчителька, як і вона сама, відповідала за бюджет газети. Вони обидві співмешкали з Лібертадом, і в кожної була від нього дитина. Але незабаром вони стали спілкуватися з іншими товаришами, які, як і вони, жили на вулиці Шевальє-де-ла-Барр 22, у житловому комплексі, що також був штаб-квартирою газети, який поліція і журналісти прозвали «Червоним гніздом». Анна написала безліч статей для «Анархії» і регіональної лібертарної преси, а також низку памфлетів. Вона писала «спрощеною орфографією», вважаючи, що «граматичні та орфографічні упередження» сповільнюють вивчення письмової мови і слугують для переваги панівних класів. Вона звинувачувала затверджені Французькою Академією «мовні безглуздості» в тому, що вони пригнічують спонтанний порив дітей до знань і без потреби захаращують їхній розум. Вона також вважала, що навчання читання та письма відбувається надто рано, і йому повинно передувати знайомство з наукою, що більше спирається на спостереження та експерименти, бо це може стати потужним стимулом для інтелектуального розвитку дітей. Анна посилалася на лібертарних педагогів Мадлен Верне і Себастьяна Фора, які застосовували активні методи навчання у створених ними школах-інтернатах [11]. Вона планувала відкрити на Монмартрі денну школу для місцевих дітей, використовуючи ті самі принципи, але проєкт було відкладено на тривалий час через фінансові причини, а потім відкрити його так і не з'явилося можливості. Поліцейські звіти описують її як жінку з характером, яка сильно впливала на Лібертада навіть після того, як їхній роман закінчився. Однак після смерті Лібертада вона стала менш видимою, передавши керівництво газетою іншим активістам.

Ще одна вчителька — Емілі Ламотт — залишила свій слід у русі анархо-індивідуалісток. Вона народилася в Парижі в 1877 році. Була колишньою вчителькою, конгрегаціоністкою і художницей-аматоркою. Емілі почала публікуватися в «Ле Лібертер» в 1905 році, а потім в «Анархії». У 1906 році разом із кількома товаришами вона заснувала лібертарну комуну на фермі в Сен-Жермен-ан-Ле, де оселилася зі своїми чотирма дітьми. Обладнана друкарнею, бібліотекою і школою, ця робітнича і жива комуна була справжнім центром анархістської пропаганди. Емілі Ламотт, яка користувалася великою популярністю як лекторка, регулярно виїжджала в тури Францією. Вона розповідала про свій професійний досвід і критикувала як церковні, так і світські школи, які «вчать поваги до закону, до армії, до вітчизни, до власності та пропагаують неповноцінність всього чужого»​​​​​ [12], нав'язуючи шанобливе ставлення до школи, яка придушує природну цікавість дітей і підкорює дисципліні, яка шкідлива як для тіла, так і для розуму.

«Лібертарний педагог має дуже добре розуміти принцип, згідно з яким навчання, в якому дитина не є головним архітектором своєї освіти, скоріше небезпечне, ніж корисне [...]. Дитина повинна безсумнівно розглядатися як геній, якому ми маємо дати все необхідне для розкриття її здібностей і здійснення нею власних експериментів» [13].

Як і Анна Мае, вона вважала, що наукова освіта має переважати над навчанням тонкощам мови, і засуджувала «жахливу систему покарань і заохочень» [14], яка застосовувалася в той час у початкових школах. Вона закликала лібертаріїв організовувати анархістські заняття після школи в районах, де вони мешкали, щоб пропонувати дітям робітничого класу додаткову освіту, і тим самим врівноважити «пагубний вплив» школи. Емілі Ламотт також брала активну участь у неомальтузіанській пропаганді, писала й говорила про це, допомагала поширювати знання про методи контрацепції, пояснюючи їхні принципи, переваги та недоліки в детальних листівках — діяльність, яка на той час каралася законом. Наприкінці 1908 року вона залишила комуну, що розпадалася під тягарем внутрішніх протиріч, і почала кочове життя, мандруючи дорогами Південної Франції разом з Андре Лорюло, її супутником на той час, для читання серії лекцій. Вона планувала доїхати до Алжиру, але за кілька місяців після від'їзду захворіла і померла в дорозі 6 червня 1909 року недалеко від міста Алес у департаменті Гар.

Жанна Моран: служниця та анархістка

Залишилося згадати Жанну Моран, яка народалась в департаменті Сона і Луара. Вона приїхала до Парижа в травні 1905 року у віці 22 років, щоб працювати служницею. Вихована в толерантній до лібертарних ідей сім'ї і завзята читачка анархістської преси, вона невдовзі почала відвідувати народні дебати і за два роки після приїзду до Парижа пішла від своїх роботодавців, щоб оселитися в штаб-квартирі «Анархії». Її кілька разів заарештовували за порушення громадського порядку, розклеювання плакатів та участь у заборонених демонстраціях. Жанна Моран була останньою компаньйонкою Лібертада, і після його смерті на кілька місяців узяла на себе керівництво індивідуалістським виданням разом з Армандін Мае. Її молодші сестри, Аліса і Марі, які приєдналися до неї в Парижі, оберталися в тих самих колах, що й вона. У довоєнні роки Жанна була призначена секретарем жіночого комітету, який виступав проти закону про продовження військової служби з двох до трьох років. Вона опублікувала низку антимілітаристських статей у лібертарній пресі і часто виступала на зборах. У 1913 році вона допомагала організувати «курси дикції та комедії» під егідою «Театру народу», а також брала участь у створенні лібертарного кінокооперативу «Народне кіно», який випускав документальні та художні твори, що розповідали про умови життя робітників та організацію їхньої боротьби. Під час війни вона переховувалась в Іспанії разом із своїм компаньйоном і дезертиром Жаком Лонгом, а потім повернулась у Францію, щоб таємно вести антивоєнну пропаганду. У 1922 році її засудили до п'яти років ув'язнення та десятирічного заборону на в'їзд у країну за заклики до дезертирства. Коли суд звинуватив її в непатріотичності, вона відповіла, що «запобігання смерті молодих французів — більш патріотичний вчинок, ніж відправлення їх на фронт». Вона провела два голодування, щоб отримати статус політичного в'язня, і користувалася широкою підтримкою поза в'язницею, де ця підтримка виходила навіть за рамки лібертарного руху. Коли її випустили з в'язниці, вона зберегла тісні зв'язки з деякими зі своїх товаришів, але її активність стала менш помітною: у серпні 1927 року її було виключено зі списку анархістів, що перебувають під наглядом поліції. У наступні роки вона страждала параноїдальними мареннями, ведучи бродяче і нещасне життя.

Невизнана спадщина

Яким би не було їхнє походження, всіх цих жінок об'єднувало одне: вони відкидали шлюб як форму легальної проституції, а також умови домінування та експлуатації, від яких неодмінно страждають наймані працівники. Вони прагнули використати будь-яку можливість для власного негайного звільнення, які їм пропонував єдиний політичний рух, що глибоко шанував і цінував особистість й її свободу. Винаходивши нові способи життя, включаючи експерименти із співжиттям у комуні, антиавторитарне виховання дітей та практики сексуальної свободи, їхній активізм полягав у конкретних прямих діях.

Перша світова війна і Російська революція, до якої приєдналися деякі індивідуалісти, прискорили занепад спадщини і впливу Лібертада, які вже була ослаблені іллегалізмом та іншими проблемами. Однак західні учасники та учасниці молодіжного руху наприкінці 1960-х років продовжували відстоювати ідеали анархо-індивідуалісток, а «насолоду без обемежень», яка пропагували лібертарії Травневої революції 1968 року, можна розглядати як віддалене відлуння анархо-індивідуалістського гасла  «жити своїм життям», яке з'явилося за часи Прекрасної епохи.

Посилання та примітки:

[1] Le Rétif (він же Віктор Серж), l'anarchie, 14 décembre 1911 р.

[2] Le Rétif, l'anarchie, № 309, 9 mars 1911 р.

[3] Бенар, l’anarchie, 26 mai 1910 р.

[4] «Яке жалюгідне стадо [...] У міру того, як їхні туші виснажуються, а спини вигинаються від щоденної перевтоми, статки їхніх господарів стають все більш обурливими, а розкіш все більш зухвалою. Що їм до того, вони задоволені своєю долею [...] Аналізувати, досліджувати, бунтувати — про це вони навіть не замислюються. Бістро, футбол — ось що їм цікаво», — читаємо в «Соціальна бортьба» (фр. Le Combat social; грудень 1907, № 15), що видавався рукавичниками з Сен-Жуніна, які захоплювалися індивідуалістичним анархізмом.
[5] Libertad, l’anarchie, 12 juillet 1906, in Le Culte de la charogne, Marseille, Agone, 2006, p. 239.
[6] Manfredonia, Gaetano, Anarchisme et changement social, Lyon, Atelier de création libertaire, mai 2007.
[7] Див. критичну оцінку Марселя Мартіне, письменника та революційного активіста, який народився в 1887 році, в його книзі Culture prolétarienne, Paris, Agone, 2004, p. 83.

[8] Le Rétif, l’anarchie, n°354, 18 janvier 1912.

[9] Мемуари Октава Гарн'є, архів префектури поліції, цитуються Жаном Метром в Ravachol et les anarchistes, Париж, Gallimard 1992, колекція folio histoire, p. 183.

[10] Mahé, Anna, Les amis libres, l’anarchie, n°118, juillet 1907.

[11] У 1904 році неподалік Рамбує Себастьєн Фор заснував школу-інтернат під назвою «Вулик» (фр. «La Ruche»), яка працювала до 1917 року, а Мадлен Верне з 1906 по 1922 рік керувала сирітським притулком під назвою «Громадське майбутнє» (фр.  l’Avenir social). Обидві установи займалися спільним навчанням і застосовували дієві методи викладання, за які виступали лібертарії та які вже практикувалися в барселонській «Сучасній школі» анархістом Франсіско Феррером, якого розстріляли у жовтні 1909 року.

[12] Lamotte, Emilie, L'éducation rationnelle de l'enfance, Idée libre edition, Paris 1912.

[13] Lamotte, Emilie, L'éducation rationnelle de l'enfance, Idée libre edition, Paris 1912.

[14] Lamotte, Emilie, L'éducation rationnelle de l'enfance, Idée libre edition, Paris 1912.
 

* Робітнизм (фр. «l’ouvriérisme», англ. «workerism») — це культурне явище в робітничному профспілковому русі, яке було властиво різноманітним синдикалістським організаціям 19-го і 20-го століття. Особливо воно було помітним серед французького синдикалістського руху, що активно критикували такі французькі анархо-індивідуалісти, як, наприклад, П'єр Шардо, Віктор Серж («Le Rétif») або Альберт Лібертад. Сам робітнизм характеризується надмірним возвеличуванням праці, ідеалізацією пролетаріату та перебільшенням його історичної ролі (прим. редактора).   

Бібліографія

Архіви префектури поліції
 

BA 928 : dossier Libertad/ BA1498 : menées anarchistes 1902-1906/ BA 1499 menées anarchistes 1907-1914/ BA 1500 : registre des anarchistes connus et condamnés/ BA 1503 : vols, fausse monnaie, dommages, relations, entente, associations. Tous les dossiers consacrés à l’affaire Bonnot, dossier Victor Serge.
 

Архіви Французького інституту соціальної історії (IFHS)

Колекція Armand; колекція Vandamme; колекція Bontemps; колекція Lamberet.
 

Академічні праці

Dhavernas Marie-Josèphe, Les Anarchistes individualistes devant la société de la Belle Époque, 1895-1914, thèse de doctorat de troisième cycle Paris X, 1981, 302 p.

Manfredonia Gaetano, L’Individualisme anarchiste en France (1880-1914), thèse de doctorat de troisième cycle, Paris : IEP, 1984.
 

Публікації

Armand. E, Sa vie, sa pensée, son œuvre, Paris, La Ruche ouvrière, 1964.

Beaudet, Céline, Les Milieux libres. Vivre en anarchiste à la belle Epoque, Saint-Georges-d’Oléron, Les Editions libertaires, 2006.

Legendre Tony, Expériences de vie communautaire anarchiste en France, Saint-Georges-d’Oléron, Les Editions libertaires, 2006.

Libertad, Albert, Le Culte de la charogne. Anarchisme, un état de révolution permanente (1897-1908), textes présentés par Alain Accardo,Marseille, Agone, « Mémoires sociales », 2006.

MaÎtrejean, Rirette, Souvenirs d’anarchie, Quimperlé, La Digitale, 2005.

Maitron, Jean, Ravachol et les anarchistes, Paris, Gallimard, « Folio histoire », 1992,

Maitron, Jean, Le Mouvement anarchiste en France. Des origines à 1914, t. I, Paris, Éditions François Maspero, 1982.

Maitron, Jean, Le Mouvement anarchiste en France. De 1914 à nos jours, t. II, Paris, Éditions François Maspero, 1982.

Manfredonia, Gaetano, Anarchisme et changement social, Lyon, Atelier de création libertaire, 2007.

Picqueray, May, May la réfractaire. Pour mes quatre-vingt-un ans d’anarchie, Paris, Atelier Marcel Jullian, 1979.

Serge, Victor, Mémoires d’un révolutionnaire et autres écrits politiques, 1908-1947, Paris, Robert Laffont, « Bouquins », 2001.

Serge Victor, Le Rétif, articles paru dans l’anarchie, 1909-1912, Paris, Librairie Monnier, 1989.

Steiner, Anne, Les En-dehors : anarchistes individualistes et illégalistes à la Belle Epoque, Montreuil, L’Echappée, 2008.

Оригінал: https://journals.openedition.org/amnis/1057