Досвід служби в ЗСУ. Погляд анархіста

У цьому невеликому есе я хотів би розповісти про досвід лібертарних спостережень і практик під час служби у Збройних Силах України. Досвід цей, звісно, дуже суб’єктивний та обмежений; імовірно, він міг з’явитися лише за конкретних умов. Проте частина спостережень має загальний характер, тобто піддається відтворенню, а особистий досвід, сподіваюсь, може комусь стати у пригоді на його чи її власному шляху. 

Раніше я вже писав про свій досвід військової служби в «Записках українського мобіка про наболіле», що були опубліковані журналом соціальної критики «Спільне» у березні 2024 року. З того часу цей досвід розширився і набув свого логічного завершення: торік восени я демобілізувався на законних підставах, а тому зміг переосмислити його з нової точки зору. Для контексту: моя служба тривала 1,5 роки в одній із механізованих бригад, значну частину служби я провів у званні сержанта й на посаді головного сержанта взводу. Напрямок задач був пов’язаний із військовою розвідкою. 

Рішення мобілізуватися було добровільним, оскільки до того я працював шкільним вчителем, однак значною мірою натхненим моїм другом І., який і був командиром того самого взводу. Маючи також лібертарні (чи радше «лейбористські», за його словами) погляди, він усіляко сприяв тим експериментам, про які піде мова нижче. Без нього, а також інших бійців взводу — переважно аполітичних, але прекрасних та щирих особистостей — цей досвід був би неможливим.

Для початку кілька загальних міркувань. 

Сотні тисяч мобілізованих українців, які раніше часто-густо ніколи не мали відношення до військової служби, принесли з собою в армію своє цивільне життя. Я бачив, як молодий тракторист легко освоїв гусеничний БТР, як колишні дрібні підприємці успішно налагоджували логістичні мережі, як айтівці писали спеціальні програми для радіорозвідки на найнижчій ланці. Люди принесли з собою свій темперамент, комунікативні навички й погляди на життя. У цьому калейдоскопі життєвих досвідів армійські звання видавалися чимось випадковим. І справді, чи справедливо і чи обґрунтовано чимось, окрім внутрішньої статутної логіки, те, що «свіжоспечений» випускник військової академії віком у 21 чи 22 роки командує (в окремих випадках — буквально розпоряджається життям і смертю) тільки-но мобілізованим професором квантової фізики, власником СТО, колишнім головою сільради чи просто сантехніком з 20-річним стажем [1]? Я зустрічав молодих командирів трохи старшого віку, які й справді були гідними офіцерами, мудро розподіляли повноваження й готові були вести за собою. Проте, на жаль, вони були радше винятками, і їхня вправність була пов’язана зі складним життєвим досвідом до армії та/або попередньою участю в АТО/ООС. 

Так чи інакше, армійська ієрархія просто не могла залишитися такою, якою вона прописана в статутах ЗСУ (мимоволі напрошується питання, чи була ця «утопія правил» взагалі колись реальною?). Внутрішні зв’язки та відносини між військовослужбовцями стали гнучкими, плинними та неформальними. Мені траплялися випадки, коли солдат або сержант — фахівець своєї справи — організовував роботу взводу чи роти, натомість призначений «згори» командир лише номінально обіймав цю посаду.

Горизонтальні зв’язки між різними підрозділами на рівні солдатів, сержантів чи офіцерів нижчої ланки, за моїми спостереженнями, мають колосальне значення. Завдяки таким зв’язкам між друзями, кумами, колишніми колегами суміжні бригади й батальйони обмінюються патронами та амуніцією (документальне оформлення цих обмінів відбувається значно пізніше, якщо взагалі відбувається). Про волонтерські мережі, думаю, і так всім відомо. Активні солдати, знайомі з волонтерами, часто значно швидше можуть дістати для свого підрозділу необхідне обладнання, ніж пасивні командири через бригадну мережу забезпечення. В якості символічної відплати ці солдати і сержанти зазвичай отримують авторитет, хоча бувають і геть сумні випадки, коли в якості відплати за свою активність вони отримують догани (один із найбільш паскудних принципів, з якими стикаються цивільні активісти в армії — це «ініціатива їбе ініціатора»). 

Навіть люди, далекі від соціального активізму й волонтерських мереж, легко могли привнести щось унікальне від себе в облаштування прифронтового побуту чи розквартирування побратимів, якщо ротація відбувалася в їхньому рідному краї. 

Доволі цікавим для лібертаріїв у ЗСУ може бути сам інститут сержанства. Якщо офіцери зазвичай призначаються «зверху» (і лише в окремих випадках «виростають» з самого підрозділу), то сержанти добираються, а іноді буквально обираються колективом як «природні» лідери конкретного відділення, взводу й роти. Власне, «лідерство» і є прямим обов’язком сержантів, навіть відповідні курси підготовки називаються «курсами лідерства», Щоправда, ні разу не бачив, щоб ці курси справляли значний ефект, і більшість сержантів — «движків» цієї армійської махіни — ходять «неатестованими», себто призначеними по факту.

Хоча це лідерство має, так би мовити, офіційне оформлення, доволі часто воно означає щиру опіку, зокрема над розгубленими мобілізованими, які тільки-но приїхали з «учебки», або побратимами, які постраждали в бою, або під час самого бойового виходу. До певної міри сержанта можна порівняти із головою профспілки, організовувати яку військовослужбовцям заборонено. Безумовно, він теж може бути «жовтим» і, як-то кажуть, ходити під командиром, а може захищати (хоча те саме роблять й гідні офіцери нижчої ланки).

Більше того, керівними документами (зокрема, «Положенням про проходження громадянами України військової служби у ЗСУ», п. 7.16) передбачено створення Рад сержантів на рівні окремих військових частин. В армії, яка за визначенням передбачає принцип єдиноначальності (утім, на практиці й він частенько не працює) та ієрархію, Рада сержантів є ледь не єдиним виборним, колегіальним та дорадчим органом. Проблема, звісно, в тому, що її повноваження здебільшого обмеженні «оцінюванням морально-ділових якостей особового складу», проте загалом керівні документи допускають і ширше коло діяльності для неї. Ще одна проблема полягає в тому, що ці Ради сержантів існують або на папері, або не існують взагалі, хоча прогрес в цьому напрямку, слід зауважити, спостерігається. У січні 2024 року Міністерство оборони затвердило Типове положення про Ради сержантів у ЗСУ та Державній спеціальній службі транспорту. Плоди цього рішення ми зможемо побачити лише згодом.

Тепер дозвольте описати той досвід (навколо)лібертарних експериментів у війську, до якого я був сам долучений.

Для початку зазначу, що наш взвод виконував переважно адміністративні й аналітичні функції, забезпечував зв’язок та іноді — не дуже часто — бойові задачі з розвідки.

Під час першого виїзду до зони бойових дій (напередодні т.зв. «контрнаступу») командир І. запровадив у взводі збори трудового колективу. Раз на кілька днів ми збиралися трьома відділеннями в коло й обговорювали службові та побутові питання. Для цивільних, можливо, це не так очевидно, проте значну частину служби навіть у бойових підрозділах займає буденна рутина й облаштування побуту. Тому, наприклад, ми дуже жваво обговорювали правила колективного співжиття: наприклад, було прийняте рішення, що будь-яку музику, окрім «Радіо ROKS» і чомусь «Радіо Байрактар», а також дивитися фільми та грати в ігри слід виключно в навушниках; інше рішення стосувалося того, що всі наїдки в холодильнику — спільні, а особисті слід зберігати в рюкзаках чи тумбочках (у кого вони були). Це, звісно, доволі кумедно, проте, по-перше, справді мало значення, по-друге, згодом були й набагато змістовніші збори, які стосувалися конфліктів між собою та з командиром роти. Рішення зборів здебільшого справді виконувались.

Також у взводі впродовж усього часу моєї служби існувала чудова практика — графік увалів. Військовослужбовці рідко ходять у відпустки. У кращому випадку, який майже ніколи не реалізується, — двічі на рік по 15 днів, а також 3-10 днів за сімейними обставинами додатково (виняток становлять поранені). Здавалося б, це більше, ніж на багатьох цивільних роботах, проте військова служба в бойовому підрозділі означає постійний відрив від родини, стрес й всім зрозумілі ризики. Тому в багатьох підрозділах, на щастя, практикуються ували — короткочасні поїздки додому, погоджені лише безпосереднім командиром. Вони не підкріплюються ніякими документами й можуть бути перервані в будь-який момент, проте відрізняються від СЗЧ цією самою мінімальною погодженістю. Ували тривають зазвичай 2-3 дні. У нашому взводі була заведена практика, яка стосувалася всіх без будь-яких привілеїв, їздити додому по черзі. Коли не було великого навантаження й особливих задач, кожен міг скористатися цим неформальним правом. Можна було, звісно, відмовитися або помінятися з кимось чергою. Були навіть спроби оформити це буквально в якості кольорового графіку в «екселі», але цю справу швидко закинули, бо порядок весь час порушувався тими чи іншими обставинами. Проте сама практика існувала й справді була одним із факторів, що дозволяла легше переносити військову службу. 

Під час однієї з ротацій на Запорізькому напрямку склалася цікава ситуація. Рота мало залучалась до виконання бойових задач, і за місяць з гаком не було жодного загиблого чи тяжко пораненого. Комбриг із певних причин захотів перекинути юного командира роти в піхоту, але той, як-то кажуть, «зліг на больничку» й фактично самоусунувся від керування підрозділом на наступні 5 місяців. Слід зауважити, що це з його боку було вірним рішенням. 

У роті залишилось кілька офіцерів (командирів взводів), замполіт (відповідальний за «морально-психологічний стан» бійців) та купа сержантів, які, по суті, колегіально керували ротою. Щовечора всі ці люди з’їжджалися в одну хату, ставали в коло й обговорювали насущні питання. Ключове слово мали замполіт й один із сержантів — приятель того юного командира, проте думка представників усіх взводів мала вагу. На цих зібраннях ієрархія відчувалась дуже слабко (якщо взагалі відчувалась), а статутний регламент відносин — тим паче. Щоправда, головне питання, наскільки я пам’ятаю, стосувалося того, як більш гуманно прибрати з роти хворих, відмовників та осіб, що місяцями лікуються після поранення. Якщо ви раптом хочете подивитися на це питання у порівнянні — можете пошукати легкодоступну інформацію про те, як прийнято чинити з цими ж категоріями людей у наших противників.

Наш взвод тоді переживав, думаю, найкращі часи. Командир І. зі ще одним бійцем сходили на «нуль», проте ненадовго й без драматичних наслідків для свого здоров’я. Ми жили у великій сільській хаті разом із 92-річним дідом, який служив строкову службу ще за Сталіна й використовував слово «махновці» в якості лайки (проте мав на диво ясний і практичний розум). Розпорядок дня був досить вільним, роботи «спускали» небагато. Для цього есе важливо згадати про ідеологічні дискусії, які ми часи від часу почали проводити осінніми вечорами. Зазвичай вони починалися як спонтанний діалог між мною та І. на певну значиму тему, й розмова поступово охоплювала інших побратимів. Хтось вставляв кумедні коментарі, хтось намагався розібратися в темі. В інші вечори ми разом переглядали фільми, разом визначаючи, який саме дивимось цього разу. Так за кілька тижнів ми «освоїли» важливі стрічки із радикальною повісточкою: «Бійцівський клуб», «Капітан Фантастик» та першу частину «Матриці». 

Єдина дівчина у нашому взводі тоді почала готувати класні вечері, пояснивши це тим, що ми не примушуємо її до цього. В інших «розполагах», де вона жила до цього, їй регулярно натякали на виконання «жіночої роботи», хоча вона насправді була гарною фахівчинею зі зв’язку. Тут же ніхто не кпинив її і не кепкував з її статі, тож вона сама взяла на себе ці обов’язки. Ми, звісно, теж залучалися до приготування спільної вечері, але в меншій мірі.

Таке пояснення — «працюю добре, бо мене не змушують» — я чув не раз і від інших бійців взводу.

Мало місце й цілеспрямоване поширення лібертарної символіки. На початку служби я замовив собі чорний прапор із класичним написом «Смерть всім, хто на пиришкоді добутья вільності трудовому люду» й вішав над своєю койкою у різних «розполагах». Коли довелося жити із командиром роти, той чухав ріпу, питав, чому в написі «помилки» й отримував міні-лекцію з історії Української Революції та кодифікації правопису. Після цього зазвичай питання відпадали. Восени мені майже випадково підігнали цілу партію аналогічних шевронів, і ми жваво поширили їх серед особового складу. Декілька тижнів щонайменше половина взводу швендяла з анархістськими шевронами на рукавах; потім поступово їх пересунули на менш ужиткові речі (баули, рюкзаки). Пікантності додавала наявність у взводі молодого хлопчини із татуюванням у вигляді виразної літери «А» у колі. Під час першої співбесіди з ним, я спитав його щодо поглядів, він тоді ухилився від прямої відповіді, мовляв, «по приколу набив». Проте коли потім якось зайшла мова за ідейних анархістів у взводі, він обурився, що його не зарахували до їхнього числа. Ще він полюбляв слухати пісні Єгора Лєтова, й одного вечора, ще влітку, ми з ним та командиром І. співали на всю ферму, де на той час мешкали, «Убєй в сєбє ґосударство…» :)

Може виникнути питання, чи не траплялося конфліктів із «ультраправими» на цьому ґрунті. Насправді ні, бо в тій бригаді важко було знайти не тільки «ультраправого», але й взагалі людину з виразними політичними поглядами. Дівчина з нашого взводу, про яку я згадував, якось називала себе «націонал-соціалісткою», проте на повірку виявилось, що вона значно більше підтримує феміністичні ідеї, ніж навіть ми з командиром І. 

Чим все це завершилось?

Командир І. невдовзі перевівся до іншої бригади, а ротою деякий час напряму керував начальник розвідки, поступово просуваючи на посаду командира свого приятеля, колишнього співробітника органів у віці. Це ще один аспект нестатутних, неформальних відносин, який пронизує всю структуру ЗСУ: просування «своїх», витіснення «не своїх», а також мікроменеджмент, коли командир вищого порядку не делегує, а сам керує діями нижчої ланки. 

Спочатку цей приятель обійняв посаду командира відділення в нашому взводі, потім став на місце командира І., а за кілька місяців очолив всю роту, віддано виконуючи вказівки начальства. Декілька разів мені доводилось захищати побратимів від його планів «позбутися» когось із них шляхом переведення до іншого підрозділу. Причиною цих планів здебільшого була особиста неприязнь, і через таку ж неприязнь до нього я сам згодом перевівся до штабу. Ми ще деякий час жили й працювали з побратимами зі взводу пліч-о-пліч; були гарні спроби запровадити серед колективу настільні ігри (зокрема, історичні тавлії та «Манчкін») й тренування з ножового бою. 

Утім, зараз і це вже в минулому. В якості підсумку я хочу означити деякі точки, з яких, на мою думку, можна було б розгорнути лібертарні перспективи у нашому війську. Підкреслю, що це просто мрії на основі отриманого досвіду, проте ці мрії-міри могли б підвищити привабливість військової служби і зробити її більш відповідною тим цінностям, які ми йшли захищати супроти російського імперіалізму:

1. Встановлення чітких термінів служби для мобілізованих. Зараз багато хто каже, що це неможливо без обвалу фронту. Проте, на мою думку, це і можливо, і необхідно, причому необхідно ще на позавчора. Варіанти є різні: однорічні контракти без автоматичного подовження; формат «2 роки служби, 1 рік відпочинку» (можете підставити свої терміни), тощо;
2. Гарантоване надання бійцям щорічних відпусток і ротації на фронті;
3. Запровадження виборності командирів, щонайменше нижчої ланки;
4. Реальне та суворе покарання командирів, чиї накази призвели до значних втрат особового складу;
5. Не допускати нецільового використання особового складу, тобто випадків, коли фахівці з БпЛА, систем зв’язку чи інших спеціалізованих військових професій залучаються до виконання суто піхотних задач;
6. Розгортання у підрозділах Рад сержантів та розширення повноважень цих колегіальних органів;
7. Спрощення системи документообігу та бюрократичних процедур (на щастя, певний прогрес у цьому напрямку спостерігається вже зараз).

Примітки автора:

[1] Цей перелік — не вигадка і не співпадіння.